На човнi нас було тiльки двоє.
Хвилi скрiзь вколо нас коливались,
І такi ми самотнi обоє
Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мiй брате;
Що гадала, — не вимовлю зроду;
Чим було тодi серце багате,
Поховала я в тихую воду.

Може, хвиля тобi розказала
Все, що думала я в тую мить?
Нi, вона те глибоко сховала…
Хай же там моя думонька спить!

Думка спить, i серденько спочило;
Я дивлюсь на обличчя твоє;
Тихе море спокою навчило
Невгамовнеє серце моє…

Леся Українка
Євпаторiя, 1891, 8 липня